Хімік, соціал-демократ, інженер

Борис Ілліч Збарський міцно увійшов в історію російської науки як відомий радянський біохімік, представник СРСР в комітеті продовольства Ліги Націй (ООН), Герой Соціалістичної Праці і лауреат Державної премії. Але навіть без цих звань його ім’я залишилося б в енциклопедіях як учасника бальзамування тіла В. І. Леніна. Збарский народився 26 липня 1885 року в українському містечку Кам’янець-Подільський Хмельницької області в сім’ї міщан. Восени 1893 Борис поступив у Кам’янець-подільське міське училище і, де, володіючи відмінними здібностями, навчався легко. Влітку 1901 року Борис вперше потрапляє за кордон, щоправда, не в якості дозвільного мандрівника, а хворого на туберкульоз.

“Його може врятувати тільки чисте гірське повітря Альп”, – казали лікарі матері юнака, і вона, не роздумуючи, повезла сина до Швейцарії. На щастя, діагноз не підтвердився, але лікарі виявили у хлопця водянку й успішно зробили йому операцію. Юнаком-гімназистом Борис примкнув до соціал-революціонерів, займався розсилкою нелегальної літератури і листівок з низки губерній Російської імперії. “Антиурядова діяльність” 17-річного хлопця не залишилася непоміченою з боку поліції: відмінник навчання був виключений з гімназії. Після чотирьох років ходіння по інстанціях він був допущений до складання іспитів екстерном, але єдиною можливістю отримати вищу освіту і диплом був від’їзд за кордон. У вересні 1906 року він стає студентом Женевського університету. У своїх спогадах Борис Ілліч мало стосувався періоду життя за кордоном. Своє навчання, за словами родичів, він оплачував сам, займаючись репетиторством і роботою в лабораторії університету як хіміка-лаборанта.

Університет він закінчив блискуче з дипломом доктора фізико-хімічних наук.

Зацікавленість Бориса біологічною хімією звела його з А.Н. Бахом, під керівництвом якого Збарский почав займатися вивченням ферментів, провів ряд досліджень, а також розробив метод очищення відновного ферменту – пергідрідази. Результати цих досліджень були оформлені у вигляді дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук. Це було перше визнання в науковому світі. Випробувальна комісія Петербурзького університету на засіданні 29 травня 1912 винесла рішення про присудження Збарскому “диплома першого ступеня з усіма правами та перевагами статуту імператорських російських університетів”. Отримавши диплом Петербурзького університету, Збарский поїхав до Москви. Але влаштуватися в Імператорський університет, як він мав намір, перешкодило його віросповідання. Для заробітку він давав приватні уроки, а в університеті працював на громадських засадах, безкоштовно.

У серпні 1912 Збарский почав працювати помічником головного інженера в “Товариства Гарпіуса” під керівництвом Льва Яковича Карпова. Саме за його рекомендацією Борис Ілліч був призначений керуючим уральського заводу сухої перегонки дерева, що належить вдові Сави Морозова.

На Ушковском заводі

До 1914 року в Росії не пви роблявся хлороформ, який постачався з кайзерівської Німеччини. З початком Першої світової війни всі торговельні відносини між Росією та Німеччиною були припинені. У цих умовах постало завдання з розробки вітчизняного методу отримання хлороформу.

На початку 1916 року Збарским був розроблений простий і оригінальний спосіб виробництва наркозного хлороформу, який був набагато дешевше іноземного. Цей метод був схвалений і запатентований Вищим військово-санітарним управлінням Верховного головнокомандування Росії і в подальшому застосовувався в СРСР понад 60 років.

Виробничі потужності заводу З. Г. Морозової не дозволяли задовольнити військове замовлення у великих обсягах. У цих умовах Військовим відомством Росії на хімічному заводі П. К. Ушкова було вирішено розгорнути масовий випуск наркозного хлороформу. Посада директора виробництва була запропонована Б.І. Збарскому. У жовтні 1916 року він разом із сім’єю приїхав на завод.

Тут молодий вчений цілими днями був зайнятий на роботі. Поряд з розгортанням нового виробництва він ще додатково завідував головною аналітичною лабораторією заводу, займався науковими дослідженнями в галузі загальної хімії, вивчав роль еритроцитів в обміні речовин.

Вчений-депутат

Події Лютневої революції стала поворотним моментом у житті Б. І. Збарського. Він відновив членство в партії соціал-революціонерів і в березні був обраний головою Ради робітничих Бондюжского заводу. У складі делегації робітників заводу Борис Ілліч брав участь у березневому з’їзді робітничих депутатів Вятської губернії, що проходив в Іжевську. Під час перевиборів до Ради Елабужского повіту, що відбулися в кінці квітня 1917 року, він був обраний головою Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів повіту.

Про діяльність Збарского на цій посаді відомо не дуже багато, але, за збереженими свідченнями, особливу увагу він приділяв подальшому розвитку освіти. 14 травня 1917 в Єлабузі з його ініціативи пройшла конференція вчителів повіту у складі 75 делегатів. Збереглася фотографія, зроблена в цей день. На черговій сесії Елабужского земського зібрання, що проходила 14 жовтня 1917, Борис Ілліч звернув увагу 52 гласних (депутатів) на розвиток дошкільних та освітніх установ у повіті з урахуванням національних особливостей місцевого населення. Він закликав організувати досвідчені агрономічні ділянки і господарства з відтворення племінної худоби в населених пунктах повіту.

У листопаді-грудні 1917 року під час висунення кандидатів в Установчі Збори Борис Ілліч був обраний до його членів за списком Ради селянських депутатів від Вятської губернії.

Наприкінці грудня він виїхав до Петрограда для участі в Установчих Зборах. У Єлабузі і Тихих Горах (нині – Менделєєвськая) учений пробув до серпня 1918 року. Потім він переїхав до Петрограду, де займався організацією інституту імені Л. Я. Карпова.

Творець “безсмертного” Леніна

Борис Збарский і запрошений з Харкова професор Володимир Воробйов стали розглядати можливість тривалого збереження тіла Леніна і зупинили свій вибір на бальзамуванні. На ті часи це був унікальний досвід. Учені почали роботу 26 березня 1924, а 1 серпня мавзолей Леніна був відкритий для відвідування.

З 1934 року Збарский – професор I-го Московського медичного інституту. З початком Великої Вітчизняної війни в кінці червня 1941 року тіло Леніна було вирішено евакуювати в глибокий тил, до Тюмені. Збарский незабаром виявив, що методика збереження тіла Леніна стала давати збої. Сталін наказав негайно вжити відповідних заходів. З поставленим завданням Збарский впорався. Наприкінці 1943 року він представив в урядову комісію доповідь, в якій вказав, що пророблена ним робота – це, по суті, повне перебальзамування тіла вождя. Комісія дала високу оцінку виконаній роботі, а Збарский в 1944 році одержав Сталінську премію. У цьому ж році він став дійсним членом Академії медичних наук СРСР, а через рік був удостоєний звання Героя соцпраці. У 1945 році тіло Леніна було повернуто до Москви. В цей же час Збарский був призначеним керівником Лабораторії біохімії раку АМН СРСР.

У фондах Елабужского музею-заповідника зберігся рідкісний екземпляр книги Збарского “Мавзолей Леніна”. Тієї, яка в 1950 році була визнана “політичної крамолою”, а автора заарештували за звинуваченням у наклепі на партію і Сталіна. За висновком експертів, Збарский в книзі не відбив роль “батька всіх народів” в дні Жовтневої революції, а, повідомляючи про розтин тіла Леніна, зазначив, що мозок Володимира Ілліча був перевантажений роботою і перевтомлений. 70-річний вчений просидів у тюрмі майже два роки, там переніс два інфаркти. Після звільнення в 1953 році він працював на посаді професора на кафедрі біохімії 1-го Московського медінституту. Там, 7 жовтня 1954, під час лекції, Збарский помер від важкого серцевого нападу.

Поховано вченого у Москві на Новодєвічому кладовищі.

Розстрілявши весь боєзапас і зрозумівши, що він накоїв, стрілець, залишивши своїх поранених друзів, вибіг з квартири. Через півгодини він був затриманий на залізничному вокзалі, тому що кинуті їм приятелі не вважали за потрібне приховувати його ім’я, та детально розповіли про «запланованы шляхи відступу»

Підприємець з міста Кам’янця-Подільського сплатить до державного бюджету штраф у 5 мільйонів 40 тисяч гривень. Незважаючи на заборону грального бізнесу, який ініціювала Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, чоловік організував гральний зал з ігровими автоматами.

Хмельницький окружний адміністративний суд виніс постанову до кам’янець-подільського приватного підприємства за грубе порушення Закону України «Про заборону грального бізнесу в Україні», що вступив у дію в травні 2009 року, крім того у підприємця конфіскували і десять ігрових автоматів.

«В ході проведення перевірки приміщення грального залу в місті Кам’янці-Подільському, встановлено, що службові особи цього приватного підприємства, з метою отримання прибутку, організували та проводили азартні ігри на десяти гральних автоматах», – повідомив начальник Кам’янець-Подільської Хмельницької обласної державної податкової інспекції Микола Фурман.

У інших експертів навіть не запитували про кам’янецький Старий замок. При чому Віктор Васильович у телефонній розмові заявив, що все написане у цьому рейтингу про реставрацію історичної пам’ятки Кам’янця-Подільського збігається з його думкою, яка сформувалась на основі побаченого та відповідних матеріалів, які були йому надані під час виїзного спільного засідання президії Науково-методичної ради Міністерства культури і туризму України та бюро Українського національного комітету ІКОМОС на Хмельниччину директором НІАЗ «Кам’янець», який і проводив їм екскурсію Старим містом. Звернувшись безпосередньо до Василя Фенцура за коментарем, ми черговий раз були здивовані. Ніяких документів Василь Володимирович Віктору Вечерському не надавав, тим паче, за його словами, у них навіть мови не було про правдивість реставрації Старого замку. У планах виїзного засідання були зовсім інші питання, які до реставрації даної історичної пам’ятки ніякого відношення не мають. Крім того, Василь Фенцур запевнив, що він немає ніякого права коментувати правильність реставрації. Для цього є директор музею Л Станіславська. Але, як не дивно, в протоколах засідань Вченої ради НІАЗа по об’єктах Старого замку, серед присутніх пані Станіславської не було, тоді як Фенцур В.В. особисто доповідав питання реставрації об’єктів замку. Але зараз не про це.

Отже, з усього написаного вище можна зробити висновок, що вся інформація надана у «рейтингу» – особиста думка одного науковця, яку він вирішив саме у такий спосіб висловити. Але чи має право позиція однієї людини, навіть дипломованого науковця, бути основою всеукраїнського рейтингу? Здоровий глузд каже, що ні. А тим паче назвати один з небагатьох збережених до наших часів середньовічних замків «театральною бутафорією» з «неприродньо високими «ковпаками», форма яких запозичена ніби в Діснейленду». Для такого твердження потрібне, як мінімум її його наукове обґрунтування, реставрації, якщо воно є. А найцікавішим фактом є те, що коли в 1999 році науково-методична рада Держбуду України ухвалила „Перспективну програму консерваційних і реставраційних робіт по комплексу Старого і Нового замків та Замкового мосту“ (автор О.Пламеницька), шановний Віктор Вечерський, який сьогодні критикує реставраційні роботи, працював у даній установі на посаді заступника начальника управління реставрації, і бачив цей проект. Тоді він не виказав своєї незгоди. Чому?

Оскільки автором обох проектів Хмельниччини, які лідирують у даному «рейтингу», а саме Старої фортеці у місті Кам’янці-Подільському та Покровської церкви у с. Сутківці є одна і та ж людина, Ольга Пламеницька, відомий автор наукових монографій про Кам’янець-Подільський та його фортифікації, то саме у неї ми попросили коментар.

Далі подаємо написані науковцем слова:

«Привертає увагу, що до „рейтингу“ свідомо внесено об’єкти двох видів: повністю відтворені споруди (реставраційні реконструкції) та існуючі пам’ятки архітектури, на яких проведено реставраційні роботи. Це щонайменше непрофесійно через різну методичну спрямованість робіт, які мають різні задачі, різні методичні підходи та суттєві відмінності у виконанні.

Дві існуючі пам’ятки архітектури Хмельницької області, які, не маючи відношення до „відтворення“ як методу, посіли чільні місця у „антирейтингу“. Це Кам’янець-Подільський замок та церква-замок в с.Сутківці. До того ж, реставрація кам’янецького замку отримала ексклюзивну характеристику – „осквернение ценной национальной достопримечательности“. Попри обурення колег з приводу цього матеріалу, ми не вважали його вартим фахової реакції. Втім, на прохання редакції ДМ цей коментар підготовлено з метою інформування громадськості про методичні й правові засади реставраційних реалізацій на двох згаданих у рейтингу провідних пам’ятках архітектури Хмельниччини.

Кам’янець-Подільський замок належить до визначних історичних об’єктів України і визначних прикладів української реставрації часів її розквіту – 1970-х – початку 1980-х рр. Величезний за територією і складний за хронологією формування комплекс став об’єктом реставрації на початку 1960-х рр. На цьому комплексі завдяки ґрунтовності досліджень, проведених відомим українським реставратором, одною з основоположниць української реставрації Євгенією Пламеницькою (1927–1994), було зроблено наукове відкриття, яким пишається місто: муровані фортифікації, що існували за давньоруської доби.

З 1960-х рр. під керівництвом Є.Пламеницької на Старому замку розпочалися консерваційні та реставраційні роботи. Обвалені, засипані землею, а подекуди втрачені ділянки мурів та башт, що перебували в аварійному стані, завалені підвали, порослі травою каземати – в такому стані знаходилася ця унікальна пам’ятка після двох світових воєн.

Мету реставрації замкового комплексу було визначено у розробленій Є.Пламеницькою Генеральній програмі консерваційно-реставраційних робіт по ансамблю фортеці, затвердженій Держбудом України 1968 р. Програма передбачала збереження ансамблю від руйнації, виявлення найбільш цікавих в історико-архітектурному відношенні елементів, розкриття та консервацію залишків давніх споруд. Окремі об’єкти за наявності архівних матеріалів та аналогів передбачалося реставрувати на один з характерних, документованих джерелами і дослідженнями етапів.

Відтоді за цією методикою на Старому замку ведуться консерваційно-реставраційні роботи. З 1963 до 1980 рр. їх проводило Українське спеціальне науково-реставраційне виробниче управління (Київ), з 1980 до 1985 р. – київський інститут „Укрпроектреставрація“. Незмінним дослідником і автором реставрації була Є.Пламеницька, якою було розроблено проекти відновлення основних споруд замку. Проекти було схвалено на науково-реставраційних радах інституту “Укрпроектреставрація” та Держбуду України. Це стосується зокрема й дахів на баштах Рожанці, Тенчинській та Лянцкоронській (відновлених у 1985, 1990 та 2007 р.), які зневажливо названо „ковпаками“. Наукове обґрунтування реставраційного рішення дахів було опубліковано Є.Пламеницькою в монографічній статті в науковому збірнику „Археологія“ в 1975 р. Нещодавно виявлене нами в польському архіві зображення кам’янецького замку 1699 р. з високими шпилястими дахами, невідоме попереднім дослідникам, підтверджує правильність прийнятих архітектурних рішень (див. іл.1 )

Вимушена перерва в реставрації замку з 1985 до 1999 рр. була пов’язана з браком коштів на ремонтно-реставраційні роботи та передчасною смертю Є.Пламеницької. З 1999 р. роботи відновилися. Київським НДІ теорії та історії архітектури і містобудування під керівництвом автора цих рядків було розроблено нову „Перспективну програму консерваційних і реставраційних робіт по комплексу Старого і Нового замків та Замкового мосту“, схвалену вченою радою НІАЗ “Кам’янець”, науково-методичною радою Держбуду України, погоджену Держбудом та Міністерством культури України, Хмельницькою облдержадміністрацією та затвердженою міським головою Кам’янця-Подільського у 2000 році. В її складі було опрацьовано ескізний проект реставрації комплексу (автор О.Пламеницька) та кошторисно-фінансовий розрахунок його реалізації. З урахуванням досвіду науково-дослідних та реставраційних робіт попередніх років та даних новітніх досліджень було сформульовано науково-методичні засади подальшої реставрації та пристосування комплексу. Впродовж 2003–2008 рр. реставраційні роботи проводяться згідно з цією програмою (іл. 1) за проектами реставрації, розробленими О.Пламеницькою, а з 2008 р. їх супроводжують стаціонарні археологічні розкопки наукової експедиції Інституту археології НАН України.

На відміну від сучасного проектування, реставрація вимагає володіння величезним спектром знань – з історії архітектури, мистецтвознавства, археології, інженерного мистецтва тощо. Реставраційні рішення ніколи не приймаються довільно. Вони ґрунтуються на комплексі архітектурно-археологічних досліджень споруди, іконографічних матеріалах, типологічних та історичних аналогах.

„Неестественно высокие колпаки“ (дахи) Старого замку можуть не подобатися обивателю, у якого за відсутністю знань викликатимуть асоціації виключно з Діснейлендом. Фахівці, обізнані з середньовічною фортифікацією, наведуть численні приклади функціонально узасаднених високих дахів, відновлених у середньовічних замках Франції, Іспанії, Швейцарії, Німеччини, Румунії, Польщі, Чехії, Угорщини, оборонних монастирях Росії. Сучасний інтернет дозволяє переконатися в цьому, було би бажання!

Обивательський погляд на професійні речі зіграв злий жарт з „експертом“ і щодо оборонної Покровської церкви в Сутківцях.

З тексту анотації постає група вандалів з приватної фірми, яка впродовж трьох років нівечила пам’ятку: зірвала з неї дах, надбудувала щось неоковирне і залишила церкву напризволяще під дощем і снігом, внаслідок чого вона майже розвалилась.

Насправді ситуація виглядає наступним чином. В 1974–1990 рр. унікальну в масштабі України та Центрально-Східної Європи оборонно-культову пам’ятку ХІV – ХVІІІ ст. досліджувала Є.Пламеницька, яка опрацювала ескізний проект її реставрації, схвалений науково-реставраційною радою. Реалізація проекту реставрації за браком коштів стала можливою лише у 2006 р. На цей час пам’ятка, що пережила несанкціонований ремонт середини 1990-х рр., перебувала в гостро аварійному стані: суцільно покритті ззовні й зсереди цементним тиньком стіни під протікаючим дахом були перезволожені, конструкції даху істотно пошкоджені, розписи ХІХ ст. і фрески ХVІ ст. знищені. В основу реставрації було покладено ескізний проект, розроблений Є.Пламеницькою. Робочий проект реставрації, опрацьований автором цих рядків та групою фахівців, було схвалено науково-методичними радами Мінрегіонбуду України (листопад 2007 р.) та Міністерства культури і туризму України (листопад 2008 р.). Роботи фінансуються Мінрегіонбудом, виконуються спеціалізованою підрядною організацією. Хід ведення робіт схвалено 13 листопада 2009 р. на науково-методичній раді Мінрегіонбуду України. Нині на пам’ятці завершено реставраційні роботи першої черги: вона накрита реставраційним дахом і перебуває в задовільному технічному стані.

О.Пламеницька
реставратор, кандидат архітектури,
член Національної спілки архітекторів України,
дійсний член Українського національного комітету ICOMOS,
лауреат Міжнародної премії ім. проф. Я.Захватовича
Польського національного комітету ICOMOS
в галузі ревалоризації пам’яток

Отож, шановні читачі, саме вам вирішувати, чому вірити: необґрунтованій критиці з боку „експерта“ з Києва чи послідовним і ґрунтовним доказам реставратора, який безпосередньо впродовж багатьох років займається даними пам’ятками архітектури.

Світлана М.

ДО ЧИТАЧІВ

І. ЛУШНІКОВ,
голова правління Українського Національного
фонду “Взаєморозуміння і примирення”
при Кабінеті Міністрів України

Друга світова війна залишила кривавий слід на землі України. її глибока рана – сповнена нелегких випробувань доля “остарбайтерів”. Близько 2,5 млн. мешканців України (найбільше із окупованих територій колишнього СРСР) було насильно вивезено на каторгу в Третій рейх. Понад 600 тис. осіб, які під час гітлерівського нашестя зазнали принижень і знущань у нацистській неволі, проживають нині в Українській державі.

Ще донедавна суспільство жило, ніби цих людей взагалі не існувало. Про них не згадували на уроках історії, в підручниках, енциклопедіях і довідниках. Ні в будні, ні в свята. Ставлення до них у колишньому СРСР було відверто упередженим.

Мовчали і німці. Більше півстоліття історія використання націонал-соціалізмом рабської, примусової праці, нелюдське життя українських бранців було історією забуття.

Лише після проголошення незалежності України до цієї категорії людей нарешті було виявлено увагу. Нині колишні невільники, особливо після прийняття Верховною Радою України Закону “Про жертви нацистських переслідувань”, користуються всією повнотою прав і свобод, передбачених Конституцією, іншими нормативно-правовими актами України. Це утверджує в їхніх душах оптимістичні настрої, почуття впевненості у майбутньому. Цьому сприяє і отримання жертвами нацизму фінансової компенсації.

Спілкуючись з людьми, які стали жертвами нацизму, все більше розумієш: ні в якім разі не можна допустити повторення страхіть Другої світової. А цього не досягти без збереження пам’яті про ті криваві роки. Пам’ять – єдине справжнє набуття людства, яке залишає у спадок майбутнім поколінням і досвід, і попередження, і мудрість. Тому цілий пласт історії вимагає озвучення, оприлюднення.

Дана праця – перше в Україні масштабне наукове осмислення долі насильно депортованих у рейх жертв війни. Причому через призму Поділля досліджуються типові сторінки життя “остарбайтерів” чи не всієї України, що надає дослідженню ще більшої ваги.

ЗМІСТ

Вступ

I. Джерельна база та стан розробки теми в науковій літературі

II. Депортація населення Поділля нацистськими загарбниками в роки Другої світової війни

1. Початок “вербувальної” кампанії: ставка на пропагандистський і соціальний тиск (на фоні насильства та свавілля)
2. Поліційно-адміністративні заходи нацистів у проведенні депортації населення до Німеччини
3. Ставлення до матеріально-трудових ресурсів Поділля румунської окупаційної адміністрації
4. Етапування робочої сили в нацистське рабство

III. Насильницьке використання подолян у мілітаристській економіці Німеччини

1. Система розподілу “остарбайтерів” у Третьому рейху
2. Дискримінація, умови життя та примусова праця “остарбайтерів” у нацистській Німеччині

IV. Протидія подолян окупаційній адміністрації використанню трудових ресурсів з окупованої території краю

1. Саботаж населенням Поділля заходів по насильницькому “вербуванню” робочої сили в Німеччину
2. Боротьба патріотичного підпілля та радянських партизанів проти здійснення окупантами масової депортації населення Поділля
3. Сили національно-визвольного спрямування на теренах Поділля в період нацистської окупації краю та їх участь у протидії депортації цивільного населення
4. Опір у німецькій неволі

“Остарбайтери” як історичний феномен (висновки)

Ілюстративні документи

Використана література та джерела

Про автора

ВСТУП

Гітлерівські загарбники, віроломно напавши на Радянський Союз, у тому числі на мирні міста і села України, розраховували на легку перемогу. Переоцінюючи власні сили і явно недооцінюючи можливості супротивника, який бачився лише “колосом на глиняних ногах”,¹ вони вважали, що “східна кампанія” триватиме всього декілька тижнів. За цей час їх грізні, нестримні полчища, котрі без особливих проблем підкорили країни Центральної і Західної Європи, досягнуть наміченої мети – берегів Волги, як це передбачалося у підписаній Гітлером директиві № 21: плані “Барбаросса”.

Найголовнішими завданнями нападу на СРСР нацисти вбачали знищення Радянського Союзу як держави, ліквідацію існуючого в ній суспільно-політичного устрою, тотальне пограбування завойованих територій. Причому економічним питанням вони надавали не меншого значення, аніж військово-політичним. З опублікованого 13 лютого 1941 року відомством оборонної промисловості Німеччини під грифами “Важливо!”, “Тільки для офіцерів” документу “Економічні наслідки операції на Сході”² видно, що, в першу чергу, загарбники мали намір поживитися українським і поволзьким хлібом, середньоазіатською і американською (у вигляді запасів на фабриках) бавовною, середньо-російськими коноплями та льоном, донецьким вугіллям, криворізькою залізною рудою та марганцем, кольськими нефеліном, нікелем, фосфатами, сибірським цинком (на складах у Подольську та Ленінграді), карпатським і північноросійським лісом, бакинською нафтою, родовищами вольфраму, міді, платини, цинку та інших кольорових металів, на яких у Німеччині відчувався помітний дефіцит.

Залучення ж цивільного населення із територій, захоплених за Бугом, Дніпром, Доном чи Окою, для робіт у рейху не передбачалось.³ Про це не обумовлено жодним словом ні в згадуваному вище документі, ні в так званій “Зеленій папці”, зокрема, секретній інструкції “Завдання і організація економіки”⁴ в окупованих східних областях, виданій Верховним командуванням збройних сил Німеччини на початку червня 1941 року, хоч потреба у робочій силі гостро відчувалася ще до розв’язання агресії. Адже різке збільшення чисельності вермахту призвело до суттєвого скорочення робочих рук у рейху.

Прагнучи не допустити серйозного провалу в економіці, котрій належало забезпечити усі мілітаристські потреби на майбутньому Східному фронті, правителі Німеччини вжили драконівських заходів. Частково ліквідація нестачі працюючих покладалась на використання так званих “сільських помічників” – узаконене відпрацювання в селі протягом року випускників середніх шкіл та гімназій, мобілізації на посівну та жнива навіть учнів молодших класів. Проте основний тягар мав лягти на трудові ресурси окупованих європейських країн. Так, до травня 1941 року до рейху було вивезено близько трьох мільйонів іноземних робітників.⁵ Однак у тому ж місяці гітлерівський режим, який готувався напасти на СРСР, мобілізував в армію ще близько двох мільйонів німців, у тому числі 679 тис. робітників галузей промисловості.⁶

Щоб якось розв’язати цей гордіїв вузол, ще в серпні 1941 року Верховне командування збройних сил Німеччини, зважаючи на перемоги на Сході, обговорювало питання навіть про розформування майже 50-и дивізій (а це близько 300 тис. чол.) і направлення їх особового складу в рейх для роботи на військових заводах.⁷ Щоправда, позитивного рішення так і не було прийнято.

Комплекс проблем могла зняти тільки перемога, в якій ніхто не сумнівався, або ж відмова від нападу на СРСР, що було уже нереальним. Невипадково за п’ять днів до початку війни міністр пропаганди гітлерівського рейху Йозеф Геббельс записав у своєму щоденнику:

“Ми повинні напасти на Росію (читай: на Радянський Союз. С. Г.) і для того, щоб вивільнити наших солдатів. Нерозгромлена Росія заставляє нас постійно тримати 150 дивізій, солдати яких терміново потрібні нам для військової економіки… В нас є і сировина, і машини для тризмінної роботи, але не вистачає людей…”⁸

Отже, проблема залишалась невирішеною.

Та, незважаючи на це, робочу силу в загарбаних “східних районах” окупанти планували використати лише по завершенню свого збройного нападу. Причому вона повинна була попрацювати на розвиток і процвітання Третього рейху (Третьої імперії)⁹ безпосередньо на місці, і то лише в розмірах, конкретно необхідних для цього.¹⁰ Перевозити ж мільйони “примітивних слов’ян” для їх використання в самій Німеччині вважалося економічно невигідним та й небезпечним з політичних міркувань, оскільки вони майже поголовно були “заражені” більшовицько-комуністичною ідеологією.

Тому решта “зайвих людей” підлягала фізичному знищенню або ж, будучи насильно витісненою з рідних місць, мала шукати порятунку десь у необжитих суворих сибірських глухоманях – носіям “вищої (арійської) раси” потрібен був життєвий простір! Гітлер навіть не приховував, що для цього доведеться “знищити мільйони неповноцінної раси”.¹¹ Звідси нелюдське, звірине ставлення до військовополонених, поголовне винищення єврейського населення та циган, винятково жорстокий терор на загарбаних територіях; тому зовсім невипадково начальник штабу Верховного командування вермахту генерал-фельдмаршал Кейтель в одному із своїх наказів цинічно проголошував, що “всякий вияв м’якості є злочином”, що “військові частини мають право і зобов’язані застосовувати в цій боротьбі будь-які засоби без обмежень також проти жінок і дітей…”¹²

“У тебе немає серця і нервів, на війні вони не потрібні. Знищуй в собі жаль і співчуття, вбивай кожного росіянина, не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчина чи хлопчик, – говорилося, зокрема, в “Пам’ятці німецького солдата”. – Убиваючи, тим самим рятуєш себе від загибелі, забезпечивши майбутнє своїй сім’ї і прославившись у віках”.¹³

Однак патріотизм народів СРСР, мужність червоноармійців на полях битв внесли корінні зміни в плани агресорів. Мільйони вчорашніх робітників, колгоспників, студентів, службовців ставали до зброї, життєво необхідні промислові підприємства евакуйовувалися в глибокий тил, перепрофільовувалися на військовий лад, “визволене” ж від “жидо-більшовиків” населення зовсім не збиралося падати на коліна, а багатонаціональна Червона армія, відступаючи під шаленим натиском переважаючих сил ворога і зазнаючи колосальних втрат,¹⁴ чинила йому впертий, героїчний опір (нерідко навіть у безнадійних ситуаціях), що змушені були визнавати самі гітлерівці:

“…Ось уже протягом місяця ми маємо можливість перевірити, наскільки вірно наші уявлення про противника відповідають дійсності, – писав, зокрема, 19 липня 1941 року в аналітичному донесенні співробітник розвідувального відділу головного командування фронтового тилу “Південь” доктор Перц-борн. – …Сили, які нам протистоять, є у більшій мірі рішучою масою, яка у стійкості, веденні війни становить щось абсолютно нове в порівнянні з нашими недавніми супротивниками… Російська (читай: радянська. С. Г.) піхота проявила нечувану впертість, насамперед, в обороні стаціонарних укріплень. Незважаючи на знищення усіх сусідніх оборонних споруд та закликів здатися, гарнізони вцілілих дотів трималися до останнього захисника… Ми змушені визнати, що Червона армія є дуже серйозним суперником”.¹⁵ (Автор донесення відзначає героїзм червоноармійців навіть за умов, коли “видавалось по два патрони на бійця…”).¹⁶

У ті трагічні тижні вторгнення гітлерівських військ масово гинули не лише гарнізони дотів, а й цілі роти, батареї, ескадрильї, полки, дивізії. Навіть окремі армії. Але зазнавав відчутних втрат і сам агресор. Так, станом на 12 грудня 1941 року війська вермахту втратили 772078 чол.¹⁷ А в період з 5 грудня 1941 р. по 10 січня 1942 р., коли Червона армія перейшла у контрнаступ під Москвою, – ще близько 300 тисяч солдатів і офіцерів.¹⁸ “Бліцкріг”, на який так розраховували нацистські генерали, зазнав цілковитого краху. 10 січня 1942 року директивою А. Гітлера “Озброєння 1942″ взагалі офіційно було закріплено перехід від концепції “бліцкрігу” до концепції тривалої війни на виснаження.¹⁹

Зрозуміло, завойовникам, щоб зберегти стратегічну ініціативу, ліквідувати, врешті, наслідки контрударів, завданих противником на головних оперативних напрямках, потрібне було термінове поповнення, насамперед, у живій силі – на фронті не могли обійтися без неукомплектованості військ. А тому військовослужбовцями після чергових тотальних мобілізацій ставали все нові й нові недавні німецькі робітники, працівники інших сфер господарського комплексу рейху.

У той же час не могли обходитися без робочої сили, дефіцит якої загрозливо зростав, німецькі монополії та концерни (Мансфельда, Круппа, Цейса, Фліка, Герінга, Маннесмана, Хьоша, Кльокнера, Бю-хера, Рехлінга, Феглера та ін.).

“Великі втрати вермахту вже в перші місяці агресивної війни проти СРСР і різко зрослі вимоги до військової промисловості надзвичайно швидко загострили становище…”²⁰ В тому числі з робочою силою. Міністерство озброєнь, наприклад, доповідало вищому керівництву рейху, що для виправлення дисбалансу в робочій силі в тій же військовій промисловості терміново потрібні 800 тис. чол. Але події на фронті диктували свої умови: саме “…із промисловості… потрібно [було] взяти нові сотні тисяч робітників, щоб бодай якось задовольнити існуючі потреби вермахту…”²¹

Основними постачальниками робочих рук залишалися окуповані західні країни (у Франції, наприклад, навіть була створена служба обов’язкової праці), але погляди економічних органів Третьої імперії не забарилися зупинитися на неосвоєному ще багатстві – робочій силі, котрою були наші співвітчизники, що опинилися на тимчасово захопленій ворогом території, а також десятки тисяч радянських військовополонених.

Спершу зацікавленість з боку гітлерівських окупантів була проявлена саме до полонених. Вже в липні-серпні 1941 року керівництво Об’єднаного командування вермахту (ОКВ) розглядало можливість використання їх не тільки в зоні дії наступаючих армій, як практикувалось до цього, але й на роботах у самому рейху.

“Передбачалося замінити французьких військовополонених, які працювали в сільському господарстві рейху, на радянських.., а також використовувати останніх на будівельних роботах. В серпні 1941 року було опрацьовано конкретний план використання 100 тисяч в’язнів для будівництва транспортної інфраструктури, в сільському господарстві та в інших галузях. 26 серпня рейхсміністерство праці видало спеціальну директиву щодо трудового визискування військовополонених та направило у війська декілька інструктивних листів, в яких звернуло увагу на необхідність широкого використання праці військовополонених не лише на окупованих територіях, а й безпосередньо в Німеччині”.²²

Щоправда, реалізації цих планів у певній мірі перешкоджало керівництво націонал-соціалістичної партії Німеччини, яке побоювалося не стільки можливих диверсій, як негативного ідеологічного впливу на місцеве населення радянських військовополонених, котрі виховувалися в умовах більшовицької пропаганди. Проте економічні потреби заставляли його переглядати свою “принципову лінію”. Невдовзі після початку війни воно прийшло до висновку, що радянських військовополонених “використовувати в принципі можна, але тільки окремими бригадами і лише там, де не буде контакту з місцевим населенням і де шкода від їхньої присутності буде невеликою”.²³ У партійному циркулярі, що побачив світ у середині серпня 1941 року, регламентувалась сфера їх можливого застосування: “на торф’яниках, у каменоломнях, соляних рудниках, будівництві доріг і каналів, але ні в якому разі – на шахтах, у сільському господарстві чи на підземних військових заводах”.²⁴

Після виданих наказів фюрера: від 15 жовтня 1941 року – про умовно можливе використання та від 31 жовтня того ж року – про широке використання військовополонених-червоноармійців на роботах у Німеччині позиція нацистського партійного керівництва взагалі стала “м’якою”. Борман тепер не наполягав так завзято, як раніше, на ідеологічних принципах.

“…31 грудня 1941 року Кейтель, за дорученням А. Гітлера, наказав масово використати працю військовополонених у військовій промисловості рейху. 24 грудня [згадуваний генерал-фельдмаршал] у циркулярі до Е. Коха вимагав якнайшвидше доставити в Німеччину максимальну кількість в’язнів… З території України військовополонені масовим потоком транспортів направлялися до Німеччини. Рейхсміністр України постійно звітував з цього приводу… Загалом з листопада 1941 року до середини грудня в рейх було направлено 325 тис. в’язнів, а в другій половині грудня 1941 р. ще 125 тис. військовополонених, однак працездатними серед них виявилося лише 185 тис. осіб”.²⁵

Вкрай знесилені, виснажені, вони не могли, та й не бажали, трудитися ефективно, незважаючи на постійну загрозу смерті, котра нещадно косила їхні ряди, повноцінно замінити вибулих на фронт німецьких робітників. Тому досить швидко (а практично одночасно) прийшла черга широкого залучення до примусових робіт цивільного населення – допустити, щоб “пропадало” даремно стільки робочої сили практичні німці просто не могли. Так, у звіті Економічного штабу “Ост” (”Схід”) при Верховному командуванні збройних сил Німеччини за першу половину вересня 1941 року про це йшлося безпосередньо:

“У зайнятих областях спостерігається помітний надлишок цивільної і військовополоненої робочої сили. Залишаються незадіяними найцінніші можливості. Питання про використання цивільної робочої сили для найважливіших військових завдань у рейху набуває таким чином значення і гостроти. Особливо потребують її будівельні підрозділи піхоти, флоту і військово-повітряних сил… Застосування робочої сили диктує і необхідність… спорудження зимових сховищ, а також підготовки транспорту до зими…”²⁶

Аналогічні інформації надходили і від створених на окупованих територіях “арбайтеамтів” – спеціальних органів по вивченню економічних можливостей того чи іншого регіону, інвентаризації робочої сили, залученню її до робіт, які мали значення для успішного ведення бойових дій.

Та й міністерство окупованих територій Сходу не могло залишатися осторонь. У серпні 1941 року з’явилося розпорядження його керівника А. Розенберга про обов’язкову працю в окупованих східних областях. Посилаючись на параграф восьмий закону про управління на нових загарбаних територіях, підписаний фюрером 17 липня 1941 року, рейхсміністр, зокрема, наказував:

§1

1. Всі жителі зайнятих східних областей віком від 18 до 45 років підлягають, відповідно до їх працездатності, громадській трудовій повинності.

2. Рейхскомісари можуть для певних груп населення трудову повинність обмежити чи розширити…

7. Для євреїв видається окреме розпорядження…²⁷

[...] § 4

1. Для запровадження цієї постанови в життя необхідних заходів вживають рейхскомісари.

2. Опір цій постанові і необхідним заходам для запровадження їх у життя буде каратися тюрмою або каторжними роботами…”²⁸

Як виявилося, ця директива мала широкомасштабні наслідки: вона слугувала офіційною підставою не лише для формування системи примусової праці, але й для масового вигнання (у зовсім близькому майбутньому) цивільного населення на примусові роботи в Німеччину.

Про вивезення “робітників зі Сходу” як про практично вирішену справу в нацистському рейху заговорили в кінці вересня 1941 року. Гітлерівці не могли лише остаточно визначитись у питанні: чи охоплювати цими заходами всю окуповану територію, чи обмежитися лише областями, які увійшли до складу Радянського Союзу в 1939 -1940 роках, населення яких вважалося більш політично благонадійним? Перемогла перша точка зору. Проте, із певним застереженням, яке висловив рейхсміністр праці доктор М. Тімм. Він погоджувався з можливістю вивезення робочої сили з окупованих територій в принципі, проте був прихильником “пробних партій”, що дозволило б “нагромадити відповідний досвід”.²⁹

Значно рішучішим виявився начальник військово-економічної групи німецьких армій “Центр” генерал Вейганг. 10 жовтня того ж року він висловив своє переконання, що “тільки відправлення в Німеччину кількох мільйонів відбірних російських (читай: радянських. С. Г.) робітників за рахунок невичерпних резервів працездатних, здорових і сильних людей в окупованих областях… допоможе вирішити проблему… катастрофічної нестачі робочих рук у Німеччині”.³⁰

Помимо чоловіків Вейганг пропонував відправити за Одер ще й сотні тисяч здорових і сильних молодих дівчат у віці 18-25 років, яких можна було б використати як домашніх робітниць.³¹ Більше того, діючи на підставі директиви А. Розенберга про обов’язкову працю в окупованих східних областях, він навіть видав вказівку про прискорення відправки в Німеччину російських, українських, білоруських та інших робітників і селян.

Восени 1941 року органи трудової повинності почали створювати, зокрема, на території рейхскомісаріату “Україна”, так звані вербувальні комісії. На перших порах їх цікавили лише кваліфіковані робітники для роботи на шахтах та підприємствах Рурського басейну, в деяких інших галузях господарства. Однак невдовзі нацистське керівництво утвердилось в думці, що “російська” робоча сила може бути використана в господарстві нової імперії значно ширше.

Вирішальною у цьому плані стала нарада, що відбулася 7 листопада 1941 р. в Берліні. Виступаючи на ній, надзвичайний уповноважений по здійсненню так званого 4-річного плану загарбання східних територій рейхсмаршал Г. Герінг розпорядився вважати питання використання робочих рук зі Сходу в самому рейху остаточно вирішеним: “Російські робітники довели свою працездатність під час будівництва гігантської російської промисловості, тому ця працездатність має бути використана в ім’я імперії…”³²

Крім того, рейхсмаршал резюмував: “Кваліфіковані робітники-німці повинні займатися виробництвом озброєнь; гребти лопатою і довбати каміння – не їхнє завдання, для цього є росіяни”.

Робітники зі Сходу мали використовуватися на найважчих роботах у промисловості, шляховому будівництві і сільському господарстві рейху, а поводження з ними – нічим не відрізнятися від поводження з радянськими військовополоненими.³³

З того часу господарський штаб “Схід” розглядав доставку робочої сили в рейх як головне завдання.³⁴ Це положення, зокрема, було зафіксоване в розпорядженні № 42006/41 від 4 грудня 1941 р., підписаному тим же рейхсмаршалом.

В іншому документі (розпорядженні начальника військового управління господарського штабу “Схід” Рахнера про використання в господарстві Німеччини робочої сили з окупованих східних областей) наголошувалося, що головним завданням господарської адміністрації та апарату по використанню робочої сили на Сході є “…заповнення в найближчі місяці втрат у господарстві, що виникли в зв’язку з призовом в армію осіб молодшого призовного віку, через поголовне вербування російської робочої сили. Це є вирішальним для війни і тому має бути виконане!”³⁵

З розширенням використання в економіці Німеччини іноземних робітників зростала і кількість організацій та установ, що займалися ними. Безпосередньо питаннями роботи іноземців відали рейхсмі-ністерство праці і економіки, рейхсміністерство озброєнь та боєприпасів, ділова група трудовикористання відомства по чотирирічному плану, чисельні німецькі об’єднання та господарські групи і, навіть, окремі підприємства.

В кінці жовтня 1941 року керівництво рейху зробило спробу централізації керівництва робочою силою. Саме тоді вермахт, рейхсміністерство озброєнь та боєприпасів і рейхсміністерство праці були визначені відповідальними за використання праці радянських громадян.

7 листопада 1941 року директивою Герінга організація праці робочої сили з СРСР покладалась на ділову групу трудового використання під керівництвом міністеральдиректора Мансфельда, якого Герінг особисто призначив організаційним керівником, а з початку 1942 року – уповноваженим по використанню робочої сили. Завдання Мансфельда полягало в тому, щоб доставити у рейх якнайбільшу кількість радянських робітників.

Між тим, насильницьке використання робочої сили з окупованих територій не було чимось новим для німецького мілітаризму. Історія повторювалась (тільки у значно більших масштабах). Подібний захід був застосований німецькими збройними силами та монополістами ще під час Першої світової війни, особливо в 1916 році при здійсненні так званої “програми Гінденбурга”. Тоді в Німеччину насильно було доставлено близько півмільйона бельгійських, французьких, польських і російських цивільних робітників.

10 січня 1942 року Г. Герінг знову підкреслив зростаюче значення необхідності вирішення цього питання у зв’язку з остаточним провалом нацистської стратегії блискавичної війни.

Масовий же набір цивільної робочої сили на Сході почався після появи нового циркуляра А. Розенберга, датованого 6 березнем 1942 року. У ньому безапеляційно вимагалося направити до Німеччини 627 тис. “східних робітників”. За уточненням рейхсмаршала Г. Герінга, з рейхскомісаріату “Україна” мало прибути 237 тис. робітників і 290 тис. сільськогосподарських працівників.³⁶ Тобто 84 відсотки від запланованої кількості. Набір робітників зі Сходу намічався проводитись на добровільних засадах, але якщо визначена цифра не була б досягнута, він мав здійснюватись насильно.³⁷

Формально з цього часу, а фактично з перших днів встановлення нацистського окупаційного режиму, населення України стало об’єктом насильницької експлуатації. Керівництво рейху до останнього дня окупації розглядало його як потенційний резервуар робочої сили.

Це в повній мірі стосувалося й населення Поділля (Під Поділлям у даній праці розуміється територія сучасних Вінницької та Хмельницької областей, а також Монастирищенського району Черкащини, який до утворення Черкаської області входив до складу Вінниччини). Територію краю було розділено на три адміністративно-територіальні одиниці: генеральний округ “Волинь-Поділля”, котрий охоплював усю Хмельниччину (На той час Кам’янець-Подільщину) та окремі західні райони Вінницької області; Житомирський генеральний округ (північна, центральна, східна та південно-східна частини Вінниччини); “Трансністрію” (південна та південно-західна частини Вінницької області). Причому Житомирський генеральний округ та генеральний округ “Волинь-Поділля” входили до рейхскомісаріату “Україна”, а “Трансністрія” була румунською зоною окупації.

Починаючи з весни 1942 року, переміщення робочої сили зі Сходу у Німеччину стрімко зростало. Процес переходив, так би мовити, на практичну основу. Щоб надати йому ще більшої спрямованості та розвитку, оптимально відлагодити організаційні структури й механізми депортації, та у зв’язку з провалом місії Мансфельда, 21 березня 1942 року декретом А. Гітлера було створено спеціальний державний орган – “Імперське бюро по використанню робочої сили” на чолі з недавнім гауляйтером Тюрінгії Ф. Заукелем, якого призначили Генеральним уповноваженим по праці, котрий наділявся надзвичайними повноваженнями і в політичному плані підпорядковувався безпосередньо фюреру, що надавало йому особливої ваги.

Через місяць, 20 квітня, цей високопоставлений чиновник обнародував програму,³⁸ в якій фактично формулювалась загальна політика нацистської Німеччини з питання використання як рабів населення окупованих районів СРСР.

“Метою цієї нової гігантської мобілізації робочої сили, – писав Ф. Заукель, – є використання всіх дуже багатих та великих джерел, які ми завоювали і здобули боротьбою наших збройних сил під командуванням Адольфа Гітлера, для озброєння армій… Сировина, родючі землі на підкорених територіях і їх ресурси робочої сили повинні бути використані повністю і найдобросовіснішим чином в ім’я Німеччини та її союзників… Повне використання всіх військовополонених, як і використання гігантської кількості нових іноземних робітників – чоловіків і жінок, стало беззастережною необхідністю для вирішення питання про мобілізацію робочої сили у цій війні…”³⁹

Перед відомством Ф. Заукеля тоді ж ставилося завдання: до 24 липня 1942 року направити в рейх 1,6 млн. іноземних робітників…

І потяглися на захід поїзди з бранцями. Одних лише подолян за роки окупації було вивезено до Німеччини близько 200 тисяч чол. Спершу їх, як і кожного прибулого зі Сходу, називали “вільними російськими робітниками”, а вже на початку 1943 року⁴⁰ – “остарбайте-рами”. До цієї категорії німці відносили всіх депортованих до рейху колишніх громадян СРСР, які на 22 червня 1941 року мешкали на старих радянських територіях (територіях СРСР до 17 вересня 1939 року). Радянська ж сторона трактувала поняття “остарбайтер” значно ширше, розуміючи під ним також і насильно вивезених у Німеччину громадян із територій, що увійшли до складу СРСР у передвоєнні роки (Буковини, Галичини, Західної Білорусії, Прибалтики тощо). Цю позицію поділяє і автор своєї праці, оскільки ті ж мешканці Буковини, Західної України, наприклад, – єдинокровні діти однієї матері-України.

Разом із тим автор не погоджується з поглядами тих дослідників (П. Полян), котрі схильні вважати “остарбайтерами” також численних біженців-колабораціоністів та членів їхніх сімей, праця яких теж частково використовувалася під кінець війни в економіці нацистського рейху.

Отже, виділяючи найсуттєвіше, можемо констатувати, що:

• потреба у терміновій депортації робочої сили з окупованих районів колишнього Радянського Союзу стала одним із наслідків про валу гітлерівського плану “бліцкрігу” на Східному фронті;
• насильницьке вивезення робочої сили з окупованих східних те риторій було об’єктивним явищем і розглядалось вищим нацистсь ким керівництвом як один із вирішальних факторів для успішного ведення війни за світове панування, джерело покриття катастрофіч ного дефіциту робочих рук у Третьому рейху;
• головною базою постачання робочої сили визначалася Україна, в тому числі рейхскомісаріат “Україна”, генеральні округи “Волинь- Поділля”, “Житомир”.

1. Görlitz W. Раuls: Ісh stehe hier auf Befehl. – Frankfurt am Main, 1960. – S. 107.
2. Bundesarchiv-Militärarchiv, Freiburg (Федеральний військовий архів, м. Фрайбург). – RW 19. – Nr. 738.
3. Мюллєр Н. Вермахт и оккупация (1941-1944): О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории: Пер. с нем. – Воениздат СССР, 1974. – С. 215 – 216.
4. Державний архів Російської Федерації (далі: ДАРФ), ф. 7021, оп. 116, спр. 358, арк. 30 – 34.
5. Промышленность Германии в период войньї 1939-1945 гг.: Пер. с нем. – М., 1956. -С. 189.
6. Загорулько М., Юденков А. Крах плана “Ольденбург”: О срыве зкономических планов фашистской Германии на оккупированной территории СССР. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Экономика, 1974. – С. 64.
7. Полян П. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленньїе в Третьем Рейхе. – М.: Ваш выбор ЦИРЗ, 1996. – С. 37.
8. Там само.
9. Рейх (нім. Reich – держава, імперія) Третій рейх, німецька імперія, гітлерівська Німеччина, гітлерівська держава, так звана “третя імперія”. Нацисти ділили історію Німеччини на три періоди, в яких вона виступала як могутня держава. Першою імперією вони вважали “Священну римську імперію німецьку державу, що існувала з 962 по 1806 рр. і котра розпалася в результаті наполеонівських завоювань. Другою імперією вони називали німецьку державу, створену Бісмарком у 1871 р., після перемоги над Францією. Ця імперія існувала до 1918 р., коли Німеччина потерпіла поразку в Першій світовій війні. Початком існування третьої імперії нацисти вважали 30 січня 1933 р. – день приходу до влади Гітлера.
10. ДАРФ, Ф. 7021, оп. 116, спр. 358, арк. 34.
11. Rausching H. Gespräche mit Hitler. – Zürich; New York, 1960. – S. 130.
12. Історія Української РСР. – У 8 т. / Академія наук Української РСР. Інститут історії. Інститут археології. – Т. 7: Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941-1945) / Редколегія тому: В. І. Клоков – відповід. ред., М. М. Дятленко, В. С. Коваль, П. Т. Тронько та ін. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 298.
13. Цитується за книгою “Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945″: Наук.-публіцист. видання / Гол. редколегія І. О. Герасимов, заст. голови І. Т. Муковський, П. П. Панченко, відп. секретар Р. Г. Вишневський. – К.: Пошуково-видавниче агентство “Книга Пам’яті України”, 2000. – С. 179.
14. У промові, проголошеній Гітлером 11 грудня 1941 року, йшлося про 3,8 млн. радянських військовополонених. У свою чергу Й. Сталін у доповіді на урочистому засіданні Московської Ради депутатів трудящих з партійними та громадськими організаціями м. Москви з нагоди 24-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції 6 листопада 1941 р. заявив, що за 4 місяці війни радянська сторона втратила пропалими безвісти 378 тисяч чоловік (Памяти павших. Великая Отечественная война (1941-1945) / Объединенная редколлегия Книг Памяти павших в годы Великой Отечественной войиы. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1995. – С. 114). Найбільш близькою до істини є сумарна цифра – 3,3 млн. чол. Майже такий показник (3 млн. 350 тис.) отримано Верховним командуванням сухопутних сил вермахту після перерахунку полонених конкретно по таборах. На нього практично виходить у своєму дослідженні й німецький вчений К. Штрайт (Штрайт К. Солдатами их не считать. Вермахт и советские военнопленные в 1941-1945 годах /Пер. с пем. -М.: Прогресе, 1979. – С. 99).
15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі: ЦЦАВО України), Ф. КМФ – 8, оп. 2, спр. 146, арк. 65.
16. Там само.
17. Памяти павших… – С. 110.
18. Там само.
19. Полян П. Жертвы двух диктатур… – С. 78.
20. Мюллер Н. Вермахт и оккупация… – С. 163.
21. Там само.
22. Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та “остарбайтерів” з України у нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни. – к.: ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1998. – С. 8 – 9.
23. Полян П. Жертвы двух диктатур… – С. 38.
24. Там само; – С. 38 – 39.
25. Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та “остарбайтерів” з України… – С. 9.
26. Bundesarchiv-Militärarchiv, Freiburg. – RW 31 / 32.
27. Обов’язкова трудова повинність для євреїв поширювалась на осіб обох статей від 14 до 60 років.
28. Листи з фашистської каторги: Збірник листів радянських громадян, які були вигнані на каторжні роботи до фашистської Німеччини. – К.: Українське видавництво політичної літератури, 1947. – С. 145.
29. Полян П. Жертвы двух диктатур… – С. 39.
30. Російський державний військовий архів (далі: РДВА), Ф. 32, оп. 11302, спр. 104, арк. 584 – 585.
31. Загорулько М., Юдеиков К. Крах плана “Ольденбург”. – С. 65.
32. Нюрнбергский процесе: Сб. материалов. – В 8-й т. – Т. 4. – М., 1990. – С. 523.
33. Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та “остарбайтерів” з України… – С. 18.
34. Мюллер Н. Вермахт и оккупация… – С. 182.
35. Преступньїе цели – преступньїе ередства: Документу об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) / Сост. Заставенко Г. Ф. (рук.) и др.: Под общей ред. Е. А. Болтина и Г. А. Белова. – 3-є изд. – М.: Зкономика, 1985. – С. 180.
36. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – С. 230.
37. International Military Tribunal. – Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher von dem Internationalen Militärgerichtskof. – 580. – РS. – Nürnberg, 1946.
38. Всього відомо чотири так званих “Програми Заукеля”. Перша почалась у квітні 1942 і закінчилась приблизно у серпні того ж року. Друга тривала з вересня 1942 року по січень 1943 р. Третя і четверта розраховувались на рік і припадали відповідно на 1943 та 1944 роки.
39. Немецко-фашистский оккупационньїй режим (1941-1944 гг.). – М., 1965. – С. 268.
40. Точніше, із 20 лютого 1943 р, коли цей термін було вперше вжито в наказі рейхсфюрера СС, начальника німецької поліції Гіммлера.

У Касперівцях на лівому березі Тупи розміщена пам’ятка природи геологічного походження — унікальні відслоєння з рештками моховаток і голкошкірих вапняків (шо це таке, я поняття не маю, але кажуть що такі утворення зустрічаються дуже рідко).

Досліджені на території села та його околицях, також залишки періоду пізнього палеоліту, трипільської, гава-голіградської, липицької, слов’янської та давньоруської культур. Найвідоміша з цих старожитностей, це так звана мустьєрська пам’ятка Касперівців – один з найцікавіших об’єктів середнього палеоліту Східної Європи. Вона широко відома в науковій літературі. Культурний шар, що знаходився під товщею лесових відкладів, був частково розмитий і перевідкладений ще у плейстоценовий період, але незважаючи на це горизонт виявився досить багатим на археологічні матеріали, зокрема викопну фауну. Культурно-історичне місце Касперівців не визначене повністю й донині, хоч пам’ятка має надзвичайно важливе значення як перше стратифіковане поселення мустьєрської культури в континентальній Україні.

500 років тому це було невеличка поселення, навіть декілька поселень На території села, що має зараз назву Містечок, у 1619-1641 роках було містечко Лутомірськ. Ця територія входила до Кам”янецького повіту, Подільського воєводства, королівства Польського.

Близьке розташування до кордонів Польщі з Диким степом, становило постійну небезпеку татарських набігів. Ці набіги відбувались в XVI – XVIIІ століттях досить часто. На території Касперівців, часто розбивались татарські табори, куди зганяли ясир для відправки в Крим та Порту. Про цей важкий, в історії України, період нагадує одна цікава пам`ятка, що розташована на місцевому цвинтарі. Це горельєфне зображення святого Онуфрія. Дата його створення точно не встановлена, але те що ця кам`яна скульптура має вік більше 300 років, сумніву не викликає.

Про створення цього зображення в Касперівцях побутує цікава легенда. З турецького табору, що був у частині Касперівців під назвою Містечок, утік чоловік. Перепливши Серет, він заховався у лісі. Татари шукали його, але так і не знайшли. На пам’ять про щасливу втечу чоловік видовбав у камені, що лежить на крутому схилі, зображення Онуфрія-пустельника, оскільки врятувався в день цього святого. Витесував цю скульптуру він протягом декількох років. Харчувався тим що давали йому місцеві жителі, або вдавалось заробити на різних підробітках. Після закінчення своєї праці чоловік зник. Хто він був й звідки він родом, ніхто так і не дізнався…

Пізніше коло скульптури св. Онуфрія була зведена капличка, яка, нажаль, не збереглася до наших часів. Зате на цвинтарі збереглася церква Успіня Богородиці з дзвіницею. Побудована ця церква була в 1746 році. В радянські часи вона використовувалася як музей, а в наш час тут знову проводяться богослужіння.

М.Жарких ( 1988 рік)

В Касперівцях збереглося ще одна церква та костел. Костел я, на власні очі, не бачив, але у Миколи Жарких знайшов ось це фото:

М.Жарких ( 1988 рік)

Друга церква носить назву св. Георгія і являє собою яскравий взірець храму оборонного типу. Церква була побудована 1619 -1650 роках (у первісний престол вмуровано плиту з написом 1650 р.). Над притвором знаходилась двоярусна оборонна башта, від якої залишився тільки нижній ярус. Апсида ззовні укріплена трьома потужними контрфорсами. Первісні перекриття не збереглися. Взагалі форми храму, з часом, дещо деформувались. Це скорше за все пов`язане з тим, що її будували недосвідчені майстри. Фундамент всього 25 см завглибшки, що й спричинює сильну деформацію споруди.

М.Жарких ( 1988 рік)

М.Жарких ( 1988 рік)

Історія Касперівців досить типова для сотні сіл цієї частини Поділля. До кінця XVIII століття ці землі належали Польщі. Правда в 1672 році Туреччина захопила значну частину Поділля (в тому числі й Касперівці), але в 1699 р. Ян ІІІ Собеський повертає втрачені території.

Після другого розділу Польської держави Прусією, Австрією та Росією, у 1772 році, Касперівці відходять до австрійської корони. В 1848 році. після революцій, що прокотились по всій Європі, цісар скасовує панщину.

Після Першої світової та громадянських війн в Росії та Україні, Касперівці знову в складі Польщі. В 1939-1941 роках – Радянський Союз, 1941-1944 -німецька окупація, 1944-1991 – знову СРСР. Ну а далі Ви вже знаєте…

Ще я знайшов відомості, що за часів Австро-Угорщини, при дорозі до села Лисичники касперівські пастухи знайшли великий скарб срібних римських монет.

Я вже згадував, що Касперівці розташовані в надзвичайно красивому місці. Й не даремно тут створений Касперівський державний геологічний заказник. Його площа становить 656 гектарів. Складовою частиною цього заказника є Касперівське водосховище (263 га). Водосховище було створене після введення в дію гідроелектростанції на р. Серет в 1963 році.

Згадував я також про Мустьєрську стоянку періоду середнього палеоліту. В 1930-х роках цю пам’ятку досліджував видатний український вчений Юрій Полянський. Про нього в Інтернеті вдалося знайти таку інформацію:

“Мало хто тепер знає визначного українського географа, геолога й археолога Юрія Полянського, хоча серед науковців з проблем палеогеоморфології, стратиграфії плейстоцену, археології палеоліту України його ім’я було завжди добре відомим, шанованим, але… забороненим тоталітарним режимом, здавалося б, назавжди. Прийшов час відновити втрачену пам’ять.

Народився Юрій Полянський – 6 березня 1892 р. у с. Жовтанці Кам’янко-Бузького р-ну на Львівщині в родині священика. Після закінчення середньої школи вивчав філософію у Віденському, пізніше – у Львівському університетах. Під час Першої світової війни служив поручником гарматного полку в австрійській армії. У 1918-1920 рр. брав активну участь у національно-визвольних змаганнях за встановлення ЗУНР (командував батареєю 4-го артполку Української Галицької Армії). З 1920 р. Ю. Полянський – учитель географії та історії Академічної гімназії у Львові й одночасно працівник НТШ.

У 1921-1923 рр. викладав також географію в Українському таємному університеті, а в 1933-1937 рр. – основи антропології у Львівській греко-католицькій Богословській Академії. У 1928 р. він успішно габілітувався у Львівському університеті, в якому в 1940-1941 рр. працював завідувачем кафедри фізичної географії. У період окупації Львова німецькими військами з червня по вересень 1941 р. виконував обов’язки Голови Тимчасової управи, після чого почав працювати в шкільній адміністрації міста. У 1943 р. виїжджає до Кракова, а звідти – до Відня, де очолює представництво Українського Центрального Комітету. З 1945 до 1947 рр. Ю. Полянський викладає географію в Українському Вільному університеті (Баварія). У 1947 р. виїжджає з Європи, і з того часу розпочинається його емігрантське життя в Аргентині. Тут він багатоплідно досліджує геологічну будову АНД, запропонувавши оригінальну модель походження цього гірського масиву. У 1956 р. Ю. Полянський стає професором Державного університету в Буенос-Айресі, пізніше його обирають академіком АН Аргентини. За роки своєї активної праці в цій латиноамериканській країні він опублікував 20 монографій і 50 великих статей. Помер у 1975 р. у Буенос-Айресі”.

«Максі-медіа» – молода креативна команда, яка взялась за реалізацію задуму по виготовленню власне презентаційного стенду, медійного супроводу, виготовлення презентаційних програм.

9 листопада заступник міського голови Олег Демчук провів робочу нараду за участі розробників проекту. Йшлося, зокрема, про фінансування. 155 тисяч гривень потрібно для остаточної реалізації задуму, 50 мають намір виділити з міського бюджету.

Деякі депутати міської ради, бізнесмени, представники готельного бізнесу виявили бажання долучитися до фінансування представницького проекту. Протягом тижня відбуватимуться наради з готельєрами, рестораторами та бізнесменами, які зацікавлені у промоції нашого міста на міжнародній арені чи просто не байдужі до долі Кам’янця-Подільського.

Здавна поширена легенда про підземний зв’язок озера Солонча з водоймою Берків ставок, який знаходиться на відстані більше 10 кілометрів поблизу Кугаєвець. Кажуть, що колись завзяті рибалки запустили в озеро Солонча міченого величезного коропа. І яке було їх здивування, коли той же короп попався в сітку в Берковому ставку.

Солонча – чудове місце відпочинку. Навіть новачки звідси приходять з уловом. Тут потрапляють на гачок такі великі окуні, яких нема в жодній водоймі району. А ще водяться червоні карасі, яких ніде не побачиш. Ще одне диво озера – плаваючий острів, що посередині, вкритий лозиною і хащею. Довгий час острів стояв посередині. Але під час бурі 5-6 вересня 1992 року острів вперся у правий берег. Можна тільки дивуватися, яку потрібно мати силу стихії, щоб зрушити з місця таку громаду.

Невеличкі озерця на мочаристих западинах зустрічаються в інших місцях. Озеро-блюдце площею в 3,4 гектара є в 300 метрах на схід від села Хропотова цього ж Чемеровецького району. Приблизно в 1 кілометрі на схід від села Курилівка Волочиського району, праворуч від дороги, розміщена група із шести невеличких водойм загальною площею понад 3 гектари. Береги місцями заболочені, заросли водною рослинністю. Найбільше із них нижнє озеро має довжину 150 метрів, ширину 100 метрів, а площу 1,4 гектара. А в районі села Ялинівка Летичівського району знаходиться п?ять водойм. Причому, площа двох із них досягає 2,5 і 2,6 гектара, решта-менше одного. Крім риби, в заростях знаходять притулок водоплавні птахи і звірі.

Про те якими були наші озера сотні, тисячі, а то й більше років, можна знайти відомості ще в античних авторів. Коли подільська річка Південний Буг мала назву Гіраніс, а українські землі звалися землями Скіфії, тут, біля витоку трьох річок Бугу, Збруча і Случі, гуляли на безмежних просторах табуни білих диких коней. Паслися посеред степової ковили, пили воду з озера Матір Гіраніса. Таку реальну картину змальовує давньогрецький історик і мандрівник Геродот у своїй четвертій книзі знаменитої “Історії”: “Ріка Гіраніс бере початок у Скіфії. Витікає вона з великого озера, білі коні. Ріка Гіраніс по виходу з озера лише короткий час – п?ять днів шляху – залишається прісною, а затим, на чотири днів плавання, аж до самого моря, вода її робиться гірко-солоною.”

Через дві з лишнім тисячі років відомий подільський історик і етнограф М. Симашкевич в одному із своїх краєзнавчих нарисів занотував: “Озеро, про яке говорив Геродот, справедливо носить назву “Матір Гіраніса”. Озеро існує і до нашого часу, хоча його тепер не можна назвати великим: воно на північно-західному кордоні Подільської і Волинської губернії, поблизу с.Черняви”.

Інші озера області переважно антропогенні. На утворенні їх позначилася господарська діяльність людини. На річці Случ лежить одна з найбільших водойм області – Кузминське озеро або водосховище з великим дзеркалом води – 798 гектарів. Довжина 7 кілометрів, ширина – від 300 метрів до 3 кілометрів. Середні глибини – 1,5-2 метри, найбільша – понад 3 метри. Містить близько 13,5 мільйона кубометрів води. Озеро – одне з найбільших в області за запасами риби. Тут водяться коропи, окуні, соми, лящі, карасі, судаки.

З інших антропогенних озер можна відзначити Моломолицьке, Опастовецьке, Новоставське. Останнє протічне на річці Бужок поблизу Меджибожа. Тут розводять цінні породи риб і водоплавної птиці. Свою назву дістало від системи ставків на річці, які були згодом з’єднані в одне велике водоймище. Із Меджибожем і озером зв’язано багато історичних подій. Так, у червні 1649 року тут відбувся запеклий бій між польським військом і козацькими полками Данила Нечая. Меджибізька фортеця перейшла до рук козаків.

Всі озера Хмельниччини, великі і малі, з назвами і безіменні-голубе намисто подільського краю. А тому всі вони потребують до себе великої уваги і охорони. Без них природа просто збідніє. Вони – живі свідки давнини. Адже на відміну від ставків і водосховищ озера існують сотні , а то й тисячі років. Особливо слід звернути погляд на Святе озеро. Воно постійно засмічується, а тому без надійної охорони може загинути. Просто не можна допустити, щоб зникла з лиця землі унікальна голуба перлина Поділля.

Історичні документи твердять, що село Збриж у 1352 році називалось Ярослав. Воно мало 5 димів, 4 плуги і 2 священики. У ті часи поля обчислювалися не гектарами чи десятинами, а рахувалися на плуги і косарів.

Досить цікавий і неповторний рельєф місцевості, на якій у давнину виникло це поселення. Річка Збруч охоплює підковою цей населений пункт так само, як омиває річка Смотрич Старе місто Кам’янця-Подільського. Є лише одна різниця, що на Збручі біля Збрижа не такі стрімкі та високі береги, як у Кам’янці-Подільському.

Поселення було надійно укріплено. При в’їзді з правого боку на крутій скалі стояв замок-фортеця, стіни якого досягали двометрової товщини. Другий поверх мав метр стіни однометрової товщини. З північного боку замок продовжувався триповерховою фортецею, до якої вхід був із замка. В стінах другого і третього поверхів – бійниці.

До замку з трьох сторін прилягали кам’яні прибудови із стінами півтораметрової товщини площею 812 кв.м. З четвертої сторони від річки Збруч фортецю захищала висока, стрімка скеля.

Таким чином жителі поселення були надійно захищені від непроханих гостей. Благодатна місцевість краю сприяла його заселенню ще в добу первіснообщинного ладу й різними племенами – предками слов’ян. Тут виявлено поселення трипільської, черняхівської та інших культур.

В околицях Збрижа досі зберігся великий пагорб, який народ називає “Розбита могила”, в скалах є так звана “Горинева печера”.

Тут знаходять багато чужоземних монет: угорських, крейцерів, шилінгів, польських шелягів, грошей, уламків керамічного посуду, пічних кахлів, що свідчить про значний культурний і торгівельний рівень поселення.

У 1493 році село Ярослав було перейменоване на Хорівці, а в 1542 році – на Хоржівці. Обидві ці назви походили від панів Хоржевських, які у ХV-ХVІст. володіли селом. Через деякий час село переходить до магнатів Лянцкоронських, які володіли містечком Лянцкорунь (тепер с.Зарічанка).

У 1565 році пан Лянцкоронський заснував у Хоржівцях містечко і назвав його Нове-Бржезьє, бо Лянцкоронські писалися “з Бржезья”. Поступово ця назва в народній вимові перетворилася на “Збриж”. В одному документі 1629 року (м. Київ, Центральний архів № 3637 Л.З.) говориться за поселення під назвою Нове Бржезьє, як новозаселене, яке мало димів.

У 1646 році король Владислав IV видав привілей цьому містечку; “приймаючи до уваги і старанність Станіслава із Бржезьє Лянцкоронського, каштеляна скальського старости, – говориться в королівській грамоті, – ми підтверджуємо новостворене ним містечко Нове Бржезьє на землях Харживці, Старий Ярослав у Подільському воєводстві”.

Дальше король надає цьому поселенню право користуватися магдебурзьким правом, причому знищувалось існуюче тут звичайне право, як польське, так і російське, і встановлюються ярмарки по вівторках і четвергах, а також чотири великих ярмарки на рік. Магдебурзьке право надавало містечку право на самоуправління і власний суд, право земельної власності і звільнення від великої частини феодальних повинностей.

У 1657 році Нове Бржезьє внучка Станіслава Лянцкоронського, польського коронного гетьмана, Анна Мержневська передає як посаг своєму зятю Адаму Тарлу-Бжеговському і Гостінському старості, який багато зробив у розквіті та піднесенні містечка, його розбудові.

Саме за нього і побудовано замок-фортецю. Католицьке населення містечка належало до приходу Скали-Подільської.

Коли у 1793 році державний кордон пройшов по р. Збруч, то католицьке населення містечка залишилось без костьола, який опинився за Збручем. Тоді Адам Тарло побудував у містечку кляштор (монастир) і житловий двоповерховий будинок, котрий був щільно прибудований до монастиря літерою “П” і займав довжину 120 метрів. Довжина монастиря – 42 метри, ширина – 26 метрів, а висотою він був в чотири поверхи.

Усередині монастир (фото) мав з боків два притвори з арочним склепінням до середини костьола. Під цими притворами були льохи, які служили усипальницями для монахів. Трупи монахів і Тарла були бальзамовані і в муміфікованому стані збереглися до цього часу. Труна Тарла містилася в центрі льохів, де над нею наверху в костьолі був престол.

Під житловим будинком, по всій його довжині, теж були льохи. Під монашою кухнею у льоху була криниця глибиною 40 метрів. Вона майже вся видовбана в камені, так як прошарок землі у цьому місці має товщину тільки 6 метрів.

В 1786 році власником містечка став Францішек Стржелковський, який добився нових привілеїв на додаткові ярмарки. В другій половині ХVІІІ ст. в Збрижу, який переживав період небувалого піднесення, охоче оселились євреї. В1764 році тут проживало 710 євреїв обох статей, причому це містечко було центром кагалу, до якого належало 9 сіл з 83 євреями. Згодом кількість євреїв у містечку зменшується: в 1775 році їх було 481, 1787 році – 376.

У межах містечка сьогодні залишились фундаменти трьох церков, біля кожної з них був цвинтар.

За своїм розташуванням церкви містилися: у південній стороні містечка, біля садиби К.С. Алексєєвої, Свято-Троїцька церква, біля садиби М.С. Скригуль – Михайлівська. Третя церква – Благовіщенська знаходилась в північній стороні містечка біля садиби М.Г. Зимака. Крім цього у містечку були синагога та молитовний будинок.

В 1887 році жителів у містечку було 1386 душ обох статей, з них євреїв -462 чол., дворів – 226, з них 188 власних і 46 – на чиншових правах, один водяний млин, 5 лавок, 10 ремісників, 52 базари.

На кінець XIX ст. (по книзі Гульдмана) дворів – 222, жителів – 1148, прикордонний пост, народне училище MHO, учнів навчалося до 60, на утримання яких виділялось до 500 крб.

У Збризькому замку деякий час жив польський пост Станіслав Старжинський, відомий під іменем Стаха із Заміхова. Більш тривалий час тут жив Адольф Добровольський – колишній секретар князя Адама Чарторийського, директора Бердичівського відділення польського банку, відомий у свій час економіст.

На околицях Збрижа втопився у хвилях Збруча інший польський поет -Тимон Заборовський.

В 1908 році в Збрижу проживало 2004 чол. обох статей, з них православних – 1446, католиків – 143, євреїв – 415. Була одна церковно-приходська школа та одне однокласне Міністерське училище. В училищі в 1908-1909 p.p. навчалося 47 хлопчиків та 17 дівчаток і в ЦПШ – 9 дівчаток. Всього навчалося в двох школах 76 учнів. Всього дітей шкільного віку було 289.

Збриж як містечко існував до 1917 року. У серпні того ж року містечко було окуповане австро-німецькими військами і майже все було зруйноване. Залишилося тільки 52 напівзруйнованих будинки. Жителі Збрижа вибралися в навколишні села. Припинився зв’язок з правобережними (галицькими) селами, торгівельні відносини занепали.

Згідно розпорядження все єврейське населення за 24 години було вислане з містечка як з прифронтової зони.

Із давніх будинків залишився лише один двоповерховий, де містилася синагога. В 1922 році в цьому будинку розмістилась прикордонна застава. В час німецької окупації у 1941 році цей будинок перебудували на церкву У 1945 році тут був клуб, а потім – баня.

Колишній капуцинський монастир пізніше було перебудовано в Успенську п’ятикупольну церкву, яка була зруйнована в серпні 1918 року російською артилерією.

Після організації колгоспу на території біля церкви було створене господарство колгоспу. До муру доклали другу стіну, розрівняли верх, щоб були рівні стіни, і будували рядом конюшні, корівники, майстерні. Весь двір був огороджений високим муром. Ці будівлі збереглися.

—————————————————-

М. Кундис
директор районного народного
історико-краєзнавчого музею

Автор мелодії, український композитор Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 року в селі Селевинцях Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика. Батько Леонтовича Дмитро Феофанович був музично обдарованою людиною, грав на віолончелі, скрипці, гітарі, певний час керував хором семінаристів. Мати також мала чудовий голос і любила співати, особливо народні пісні. Співаками та музиками стали і дві сестри Леонтовича – Марія та Олена – і його брат Олександр.
За сімейною традицією Микола теж мав стати священиком. Десятирічним він вступив до Немирівської гімназії, але через рік батьки перевели його до Шаргородського початкового духовного училища. Пізніше в Кам’янець-Подільській духовній семінарії він навчиться грати на скрипці, фортепіано, деяких духових інструментах, стане регентом хору семінаристів, почне писати свої перші духовні твори. У той самий час Леонтович захопився обробками народних пісень – за життя композитора вийшли друком дві збірки обробок пісень Поділля.
По завершенні в 1899 році навчання в семінарії Леонтович відмовився від духовного сану і кілька років працював викладачем співу, арифметики та географії у Чуківській двокласній школі. 1902 року він переїздить до Вінниці, де влаштовується викладачем церковно-учительської школи, а за два роки переводиться на Донбас – учителем у залізничній школі на станції Гришине. Скрізь, де він з’являється, починають створюватися хори, оркестри, активно входять у побут людей обробки народних пісень, що відразу впадає в око царській «охранці». 1905 року, після того, як Леонтович із хором робітників виступав на мітингах проти російського самодержавства, він змушений був повернутися на Поділля, де почав працювати вчителем музики і співів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. Перегодом тут, у Тульчині, Леонтович познайомиться із Кирилом Стеценком, і ця дружба стане для обох світлим вогником щирості і творчого взаємозахоплення на все життя. Саме Стеценкові першому покаже Леонтович ноти обробки славнозвісного «Щедрика». Після виконання щедрівки хором Київського університету в 1916 році мелодія здобуває широку популярність, а її автор входить до кола міської музичної еліти.
Українська революція 1917-1920 років ще більше додає енергії та снаги. Разом із Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Олександром Кошицем Леонтович поринає у вир бурхливого культурного й громадського життя. Саме в цей час їхніми зусиллями були засновані державні хори: Республіканська Капела під керівництвом Олександра Кошиця, капела «Думка» (Державна Українська Мандрівна Капела) під проводом Кирила Стеценка; широко розгортається діяльність Музично-Театрального Інституту імені Лисенка; активізується концертна, видавнича й музично-просвiтницька діяльність – усе це поклало початок нового етапу розвитку національної музичної культури.
На жаль, то тривало недовго. Починаючи з 20-х років, ЧК організовує полювання на окремих представників української інтеліґенції, намагаючись подати їхні смерті як нещасні випадки. Одним із перших у «чорний список» потрапив і Леонтович. Він відчував, що за ним стежать агенти спецслужби, тому останні дні часто міняв місця проживання. Наприкінці січня 1921 року він завітав до свого батька в село Марківку Гайсинського повіту, щоб перечекати лиху годину. 22 січня увечері в дім постукали, і невідомий, показавши посвідчення оперуповноваженого Вінницького ЧК, напросився на ніч. А на світанку пролунав постріл. Батько, кинувшись у кімнату, де ночували син та приїжджий, побачив смертельно пораненого Миколу i… вбивцю, котрий вискочив у розчинене вікно. Композитор помер по дорозі до лікарні…
Таємниця смерті Миколи Леонтовича трималася довго. Лише нещодавно у Вінницькому архіві розшукався рапорт начальнику Гайсинської міліції про те, що «в ніч на 23 січня агент повітового ЧК Грищенко пострілом із гвинтівки вбив сина священика села Марківки Кубличської волості Миколу Леонтовича 43-х років, у якого Грищенко ночував, і 26-го січня Грищенко, що переховувався в місті Теплику, при переслідуванні його чинами міліції пострілом з гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердохліба». Убивцю так і «не знайшли», що було дуже дивним у часи, коли селяни сиділи без паспортів і поява незнайомої людини в населеному пункті одразу викликала інтерес відповідних органів.
Смерть Леонтовича приголомшила Київ. 1 лютого група митців, професори та студентство вшанували пам’ять Леонтовича концертом із його творів. А після концерту прийняли рішення утворити Комiтет пам’ятi Леонтовича, до якого увійшло чимало провідних діячів українського відродження. Більшість із них теж не пережила лихоліття 30-х: хто загинув на Соловках, як Курбас, хто, як Тичина, зламався духом, хто, як Єфремов, до кінця життя лишився на еміґрації. А саме товариство в 1928 році було ліквідовано – «за буржуазно-націоналістичний напрям роботи».
Тим часом «Щедрик» полинув світами. Його рознесли співаки Першої мандрівної капели під орудою Олександра Кошиця, які так і не повернулися із закордонних гастролей до підбільшовицької України, де все менше лишалося українського. І нині в усьому світі Різдво супроводжує знайома всім мелодія: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка» – безцінний дар українського композитора світового масштабу.

Наталка Позняк-Хоменко